Ваш кошик пустий!

Володимир Арєнєв: «Читання художньої літератури не обмежується вмінням складати літери в слова»

 

Письменник Володимир Арєнєв – помітний гравець на полі української літератури. У арсеналі письменника понад три десятки виданих книжок. Його твори видавалися українською, англійською, естонською, литовською, німецькою, польською, російською, словацькою, французькою мовами. 2019 року повість Володимира Арєнєва «Сапієнси» отримала премію «Книга року BBC». У видавництві «АССА» наразі вийшло дві книги письменника з трилогії «Сезон кіноварі» – «Порох із драконових кісток» та «Дитя песиголовців». Про третю книгу, підліткове і доросле читання та про фентезі під час карантину – наша з ним розмова.

 

 

Нещодавно ваша книга «Дитя песиголовців» виграла премію ім. М. Коцюбинського в категорії «Дитяча література». Це друга книга з трилогії «Сезон Кіноварі», а як щодо третьої? Коли її чекати і що далі станеться з героями? 

 

«Сезон Кіноварі» був придуманий як єдина історія, від початку й до кінця. Звісно, є окремі сцені й лінії, які незначним чином змінюються, коли від поепізодника переходиш до власне тексту, але загалом все йде саме так, як воно колись уявилося. Тільки набагато повільніше. Мушу повинитися й вибачитися перед читачами, бо розраховував, що писатиметься цикл не аж так довго.

 

З хороших новин: десь третина тому вже готова. 2020-й рік виявився непростим, хоча здавалося б: от ти письменник, усе одно більшу частину часу проводиш вдома. То сиди й пиши – он навіть Джордж Мартін зі своєї самотньої хатинки в горах, де він самоізолювався, бадьоро звітує про значні успіхи.

 

Так чи сяк, а поступово рухаюся вперед – і сподіваюся, великий фрагмент з «Драконових Сиріт» упевнить в цьому читачів.

 

А ще за ці роки в мене виникло два додаткових сюжети в світі «Сезону Кіноварі». Вони не пов’язані з Мартою. Одна історія відбувається в приморському містечку, інша – по той бік лісу й кордону, в країні песиголовців (і ця друга – поліцейський процедуріал). Сподіваюся, колись дійде черга й до них.

 

«Порох із драконових кісток» рекомендовано Міністерством освіти України для додаткового читання у шкільній програмі з української літератури. На вашу думку, які книжки мають бути у шкільній програмі, щоб діти та підлітки хотіли їх читати?

 

Як на мене, формуванням шкільної програми мають займатися фахівці, педагоги. Я би тут радше звернув увагу на те, про що часом забувають: читання художньої літератури не обмежується вмінням складати літери в слова. І література в принципі відрізняється від текстів на упаковці пельменів чи коробці з пилосмоком. Бачити несказане, упізнавати відсилки (та навіть розуміти, що тут – відсилка до чогось!), отримувати насолоду від читання – все це те, в чому допомагає добрий учитель. І це можуть бути як шкільний педагог чи бібліотекар, так і мама, тато, дідусь із бабусею.

 

Коли ти розумієш, що у художньому тексті важливий не тільки сюжет, саме тоді книжка стає конкурентноспроможною на фоні інших розваг: кіно, серіалів, комп’ютерних ігор, соцмереж. Коли ти насолоджуєшся тим, як написано текст, коли бачиш неочевидні нюанси, коли згадка про Ланселота чи Цахеса одразу відкривають для тебе ланцюжок асоціацій і допомагають зрозуміти історію на кількох рівнях.

 

В мої часи у шкільній програмі було чимало нудних, але ідейно правильних текстів, були книжки, які варто би давати в інституті… -- але завдяки тому, що мої батьки багато читали мені, я захопився читанням – і от, самі бачите, до чого це призвело. 

 

Трилогія «Сезон Кіноварі» позначена як підліткова, однак її дві видані книги охоче читають і дорослі. Чи є межа між підлітковою і дорослою літературою?

 

Як на мене, якщо книжка розповідає насамперед про проблеми, характерні саме для підліткового віку, -- це підліткова література. Що не заважає читачам з обох боків цього кордону легко його перетинати: підлітки, звісно ж, читають книжки, які писалися для дорослої аудиторії, а читачі старшого віку охоче беруть до рук і підліткові, й навіть дитячі книжки.

 

Працюючи над «Сезоном Кіноварі», я свідомо закладав певні речі, які побачить і оцінить читач старшого віку. Просто вони не мали переважати, не повинні були перетворити цикл на історію, яка підліткам буде незрозумілою.

 

Знову ж таки, дуже цікаво спостерігати, як відрізняється сприйняття персонажів підлітками й старшими читачами: та ж Марта когось дико бісить, а комусь зрозуміла й суголосна в багатьох моментах.

 

 

Ви є куратором серії «Час фентезі» у видавництві «АССА» . Які книги для серії відбирали ви і чому саме їх? Та й взагалі – що радите почитати любителям фентезі й тим, хто лише приглядається до цього жанру?

 

З наших авторів я порадив цикл про Варту Наталії Матолінець, із польських – книжки Анни Каньтох з циклу «Таємниці…» й багатотомник Рафала Косіка про Фелікса, Нета й Ніку. І ще дуже підтримував ідею видати «Ніж, якого не відпустиш» Патріка Несса – як на мене, це чудовий приклад підліткової книжки, яку залюбки беруть до рук і старші читачів, відірватися неможливо!

 

Наталія на той момент, коли «АССА» взялася за «Варту у грі», якраз отримала свої перші літературні відзнаки й інший її цикл мав вийти у «Віваті». Це чудово, коли авторка привертає увагу одразу кількох видавців – а потім і читачів! «Варта» -- це захопливе молодіжне читання, де є Львів, а ще – чари, магічні змагання і, звісно ж, кохання.

 

Натомість Анна Каньтох і Рафал Косік – автори вже відомі, багато років вони тішили польських читачів своїми книжками, і, на мою думку, цілком могли захопити наших. Так, зрештою, і сталося: обидва цикли користуються популярністю, деякі книжки вже й додруковувалися.

 

При цьому вони принципово різні: в Каньтох це містико-історичний детектив з елементами фентезі, у Косіка – іронічна наукова фантастика.

 

Я радий, що наші видавці, крім світових англомовних бестселерів, шукають цікаві книжки й у інших країнах – як-от у Польщі. Зрештою, життя там ближче і зрозуміліше для нас, і багато тем польської фантастики суголосні нашим: від спроби розібратися у власній історії до пошуків того образу майбутнього, в якому хотілося б жити.

 

Взагалі за останні роки наші видавці, здається, повірили в те, що фантастика (і наукова, і фентезі) може продаватися пристойними накладами. А це широкий спектр найрізноманітніших текстів, написаних під будь-який смак, тому я би радив читачам не боятися нових імен, йти до книгарень, відкривати книжки, дивитися, чи привабив їх текст на перших сторінках – і якщо привабив, давати йому шанс.

 

Це дуже важливо, особливо в нинішні часи, коли через карантинні обмеження люди дедалі менше купують книжки: не забувайте про вітчизняних видавців, голосуйте гривнею за те, що вам дійсно подобається читати. Наші видавці зараз у групі економічного ризику, особливо не великі. А запевняти людей, які дочитали це інтерв’ю до кінця, у тому, що книжки мають значення, мені здається не потрібно.

 

Читайте, радьте улюблені книжки іншим і, будь ласка, бережіть себе в ці непрості часи!

Володимир Арєнєв
Драконові Сироти
/уривок/

Йому допомогли піднятися на престол: наче невмисне підтримали під лікоть, подали руку. Пан Кіновар – наймудріший, найдобріший, найсправедливіший правитель – поблажливо кивнув, про щось спитав. Чоловік у костюмі, під яким явно було приховано якісь невеликі, кутасті предмети, розвернув планшет, пан Кіновар недбало поводив пальчиком туди-сюди, махнув рукою, мовляв, усе гаразд, починайте.

 

Як і в тому її сні, що просочився до Марти від батька, пан Кіновар був у сірому, запнутому на всі ґудзики костюмі, – але тепер без стрічки для відзнак. Тільки на лацкані скромно виблискував діамантовий орден, який у променях вечірнього сонця здавався кривавим.

 

Перука на голові в Головнокомадуючого теж була тією ж. Пласкувата, чорна, чомусь вона нагадала Марті літаючого ската з «Вітязів Всесвіту». Що там із трьома сяючими волосинками, Марта не знала, просто не бачила з такої відстані.

 

– Увага-увага! – прогриміло раптом над рікою. – Говорить Головнокомандувач країни!

 

Один із тих, у цивільному, передав мікрофон пану Кіноварі, той по-пташиному схилив голову – немов йому підсунули гігантського хробака чи гусінь, – але зрештою взяв.

 

Він підвівся, пальці лівої руки вклав між ґудзиками мундиру.

 

Оператор уже розвернув камеру і знімав, сигарета так і стирчала в нього з рота, наче зламане ікло.

 

– Отже. – Голос летів над рікою, підсилювався, гримів. Звідкись пролунало плескання крил, двоє качок гайнули над очеретом, помчали в бік міста. Марта чекала на постріл, але ніхто не звернув увагу, всі слухали Головнокомандувача. – Панове офіцери, дозвольте вас коротко ознайомити із актуальним політичним порядком денним. Маємо наступну ситуацію: наші відважні війська в ім’я миру і справедливості продовжують нести службу і виконувати поставлені перед ними задачі. Однак ситуація загострилася. І ми змушені адекватним чином відреагувати на загрозу, яку являють собою події, що відбуваються на Саргаллі.

 

Це що, здивувалася Марта, такі вчення? Типу як з парадом, коли пускають туди-сюди війська на пустій площі. Чи дехто тут порозгублював останні клепки: ріже кроликів і звертається з престолу до старих могил?

 

– Саме тому, – провадив далі пан Кіновар, і в голосі його бриніла сталь, – ми нагадуємо вам про обов’язок. Про честь. Про слова присяги, яку ви всі колись склали.

 

Він повернувся до одного з прислужників і кивнув. Мікрофон підсилив кинуте вже абсолютно буденним тоном:

 

– Давайте.

 

Марта закусила губу і витягнула мобілу.

 

Дурне я дурисько, ідіотка, якщо вони мене засічуть…

 

Одною рукою вона прихилила до себе собаку, другою ввімкнула відеозапис. І дивитися намагалася лише в екран, не на дальній берег, тільки не туди…

 

Наче це щось міняло, наче якщо дивитися на екран, не напряму, все побачене губить вагомість, стає несправжнім. Кожен кролик і кожна курка. Кожна крапля, що впала на землю.

 

А кудкудакання чи вереск їй, на щастя, не було чути – надто далеко.

 

Вона дивилася і думала про негрів – тобто про негромантів. Марта завжди ставилася до них як до юродивих. Ну ясно ж: якщо людина збирає зміїні линовища чи кокони бражників, щоб потім спалити на цвинатрі, мимрячи різну абракадабру, – значить, точно не сповна розуму. Хлопці любили шугати їх з могил, щоправда, Чепурун з певного моменту до цього охолов. А потім розповів Марті зі Стефом чому. Ви, сказав, уявіть: сидить на могилі доросла тітка, розклала навколо себе всю цю гімняну таксидермію: шкірки якісь, кістки, чиєсь сушене око, – запалила свічки і тихо так кличе: прийди, синку, прийди, я знаю, ти поряд, повернися, я тебе прийму яким би ти не став, повернися, повернися… Чесно, мене тоді так торкнуло, що ну його на хрін.

 

Марта згадала про той випадок майже із ностальгією: були ж часи, жодних тобі історій з драконячими кістками, жодного пана Хаустхоффера, ми були просто дітьми і не заморочувалися політикою.

 

І тому не знали, що політика – це і є справжнє негроманство. Найчорніше й наймогутніше. Невідворотнє. 

 

Хоч ні кудкудакання, ні вереск сюди не долинали, коли впав перший могильний камінь – тихо, з глухим приреченим стукотом, – Марта почула і здригнулася. Фігури в камуфляжі вже йшли від могили до могили і ломиками підважували плити, відвертали їх, рухалися далі. Але цей камінь упав поодаль від них, просто захитався і завалився, і земля там вистрілила вгору. Хтось з почту охнув і прикрив обличчя долонею, хтось почав обтрушувати свій костюм. Пан Голоновкомандувач, Кіновар-Циннобер, чекав, трохи схиливши голову набік.

 

Марта збільшила зображення. І подумала, що все це скидається на бекстейдж зі зйомок жахастика.

 

На місці могильного камня з’явився кулак. Потім другий. Руки стирчали з землі, наче хтось тонув і благав про допомогу. І допомогу цю надали: пан Кіновар смикнув підборіддям, кілька людей з почту кинулися, схопилися за забруднені землею, подряпані зап’ястки…

 

Тіло рухалося десь там, під злеглим ґрунтом. Марта згадала документалку про пустельних ящірок, як вони закопуються в пісок, ворушачи плечима і тазом туди-сюди, розсуваючи шари… П_о_четні врешті-решт подалися назад – і, розсипаючи землю, тіло виринуло на поверхню.

 

Класі у восьмому Штоц (покійний Штоц, нагадала вона собі із глузливою педантичністю) повіз їх до Істомля, в любительський музей, який за власний кошт відкрив тамтешній активіст, худорлявий, з ріденькою довгою бородою, він увесь час палив і висловлювався смаковито й нецензурно, хлопці були від нього в захваті, Штоц робив вигляд, що сердиться, але було помітно, що худорлявого поважає. А той повів їх у три зальчики, один менший за інший, і там лежали під склом якісь тьмяні жетони, напівзотлілі папери, стояли манекени в старих одностроях, з дірками на спині, у касках і вузьких повстяних шапках з кокардами. В касках і шапках теж були дірки – круглі, трохи обсмалені по краях.

 

Худорлявий пояснив їм тоді, що це – військові однострої початку минулого століття. А людей, які носили ці однострої, простромили жалами, загартованими в драконячій слині. Тоді Аделаїда піднесла руку і сказала, що знає, це аби зробити їх стійкішими, взагалі невразливими, у неї одного з дідусів вшанували такою почестю, і брата бабусі теж. Всі замовкли, а худорлявий засміявся і сказав Штоцу, що в нього дуже освічені учні.

 

На тому, хто піднявся з землі, була точнісінько така сама шинель. І дірка на грудях – один в один, що й логічно: жала ж напевно виготовляли за єдиним кресленням, на спецзаводах.

 

Він підвівся, виструнчений, прямий наче спис, і на екрані, при зумі, було видно, як обвалюються з його плечей грудки землі.

 

А навколо вже піднімалися інші. Хтось був у шинелі, хтось у вицвілому сурдуті, на двох чи трьох тьмяніли обладунки. Але найчастіше на тілах видно було хіба що сорочки, тільники – пошарпані, напівзітлілі.

 

Мертві вставали з землі і поверталися до престолу. Багато з кого спало лице, от буквально: плоть зійшла, лишивши тільки кістки та скальп, але зараз, поки вони стояли й дивилися на Головнокомандувача, на місці очних западин, оголених зубів, жовтих вилиць проступала примарна плоть: очі, брови, носи, щоки, вуса…

 

Які ж вони всі молоді, здивувалася Марта. Які ж вони всі були молоді!..

 

Багато хто виглядав як її однолітки, хоча, звісно, траплялися й солдати старшого віку.

– Панове офіцери, – сказав у мікрофон Кіновар-Циннобер, – дякую за віддану службу! І пишаюся, що ви за першим же покликом відгукнулися, стали, так би мовити, до лав. Завдяки вам і вашим побратимам з інших міст ми, я впевнений, здолаємо тимчасові труднощі й поновимо справедливість.

 

Мертві мовчали й дивилися на нього. На їхніх примарних обличчях Марта не бачила жодної емоції.

 

– І звісно ж, віддана служба Батьківщині варта нагороди. Тому, – Кіновар змахнув долонькою, п_о_четні притягли величезний картонний короб. Один з них офісним ножем, яскраво-жовтим, із тонким висувним лезом, зробив два точних надрізи, відгорнув клапани.

 

– Тому кожен із тих, хто прийшов на наш поклик, буде вшанований найвищою з можливих нагород. Кожен отримає орден Безсмертної й Незчисленої Армії.

 

Він знову дав знак – і п_о_четні заходилися виймати з картонного короба ордени. Сонце майже сіло, і в світлі смолоскипів ордени яскріли так, що очам було боляче. Але Марта дивилася, не відводила погляд. І продовжувала знімати.

 

П_о_четні йшли між могилами, ослизаючись, час від часу струшуючи ногами, коли свіжа земля потрапляла у туфлі. Добравшись до чергового «покликаного на службу Батьківщині», вони зупинялися і встромляли ордени у дірку в грудях, навпроти серця. Ордени були широкі, у формі багатопроменевих зірок, і дірки закривали повністю.

 

А ззаду, спокійно подумала Марта, шинель завжди можна підлатати, ніхто й не помітить.

 

Кільком, щоправда, ордени на одяг причепити не вдалося: тільники розповзалися під пальцями, сорочки рвалися, розпадалися на шмаття. Один з прислужників перелякано озирнувся на Головнокомандувача, але той лише махнув рукою:

 

– То вішайте на голе тіло, в чому проблема?

 

П_о_четні розгублено перезирнулися. Сперечатися, однак, не наважилися, один подав орден, інший приклав до грудей чергового повсталого з землі і долонею притис міцніше. Промені зірки вп’ялися у шкіру, орден тримався надійно.

 

П_о_четні пішли далі.

 

– Ці відзнаки, – сказав у мікрофон Головнокомандувач, – зроблено ще за життя покійного Ельфріка Румпельштільцхена, виготовлено із золота, створеного ним власноруч! Велика пошана – і звісно ж, ми вшановуємо нею лише найгідніших.

 

     Марта відчула, що ще трохи – і мобіла просто випаде з пальців. Вона опустила руку, витерла піт з лоба. Губастий дивився на неї, не спускав очей, навіть, здається, намагався дихати якомога тихше.

 

– Так, – погодилася Марта, – вибач. Давай вшиватися звідси, давно вже час.

 

Вона озирнулася – кістки за її спиною сяяли немов новорічна ялинка. Обрис верхньої щелепи проступав на стелі яскраво й чітко, на додачу ледь помітно пульсував. Зуби, що стирчали зі стелі, в такт цій пульсації спалахували й тьмяніли, і взагалі вся ця ілюмінація мала такий вигляд, наче от-от тупо вибухне, якщо не просто зараз – хвилин за двадцять точно.

 

– Мовчи, – попросила Марта Губатого, – і біжи так, як ніколи не бігав. У них там напевно є щось із якісним оптичним прицілом.

 

Вона поправила сумку, сховала мобілу в кишеню.

 

Пригнулася і помчала, намагаючись ступати якомога обережніше, кроки робити якнайширші. Щоправда, Губатий усе одно на раз-два обігнав її й рвонув до стежини, а там пірнув у кущі.

 

У неї так спритно не вийшло. Клятий кроличий череп підвернувся під ноги, Марта затнулася, ледве не полетіла носом в пісок, але якось примудрилася в останню мить зберегти рівновагу. Не озираючись – і вже відчуваючи перехрестя прицілів на власній дірявій довбешці, – чкурнула далі, пригнулася, щоб не виколоти очі гілками, лівою долонею прикрила обличчя, правою хапалася за ці ж таки гілки, дерлася нагору стежиною і знай чекала, коли ж гукне постріл.

 

Хоча в них напевно ж глушники, вона й не почує.

 

Коли збагнула, що її взагалі не помітили, відчула суміш полегшення й легкого розчарування. Ломилася ж немов стадо бегемотів, підгледіла стільки різної надсекретної дурнини. А ці глушки ноль уваги, теж мені, охорона, ха!..

 

Вони з Губатим видерлися стежиною нагору, і Марта не втрималася від спокуси, озирнулася. Ну як можна було не озирнутися, правда?!

 

Мерці на тому березі нарешті зрушили з місця. Схоже, весь той час, поки Марта з Губатим драпали нагору, пан Кіновар штовхав промову. Тепер він якраз завершував – говорив про те, що наші хоробрі захисники мусять вирушити в далекий, але безсумнівно братський Гулістан, аби раз і назавжди поставити крапку в конфлікті, який порушив стабільність в регіоні й загрожує вихлюпнутися на сусідні країни.

 

У відповідь не прозвучало жодного слова; жодним жестом ті, хто встав з землі, не показали, що взагалі зрозуміли, про що йдеться. Вони просто розвернулися і рушили до берега. Там, де вода впритул підходила до могил і навіть вимила кілька домовин, перший з них, молодий хлопчик в шпичакуватому шоломі, із проіржавілою рушницею в руці, зайшов у річку. Орден, який причепили йому до грудей, перетворився на жмут соломи й листків верби, перехоплений простою ниткою.

 

Хоча, подумала Марта, може, він завжди і був цим-от жмутом. Не даремно ж є приказка про золото Ельфріка, яке дешевше за торішній сніг.

 

Хлопчик в шпичакуватому шоломі тим часом йшов і йшов уперед, і коли опинився у воді по груди, течія підхопила цей сухий букетик і понесла. Хлопчик цього не помітив. Він розвернувся і рушив униз за течією. Нитки, що тримали ґудзики, порвалися, шинель розстібнулась і пливла за ним по воді як два великих темно-сірих крила. Рушниця стирчала з води, немов рог дивовижного звіра.

 

А за хлопчиком уже крокували інші, по двоє, цілий ліс рушниць, тьмяно блищали припнуті багнети, пливли по воді ордени, що перетворилися на листя й солому.

/…/


Мы на Facebook